Історико - генеалогічне дослідження родини (доповнене)

Вступ.

 Генеалогічне дерево є центральною частиною будь-якого вивчення сімейної історії, і його побудова - це найчастіше захоплююча подорож в минуле . До побудови свого родоводу я йшов досить довго, а починалося все на початку 90-х років коли я вирішив зібрати матеріали про брата мого дідуся, сенатора Чехословацького парламенту Едмунда Бачинського. В ті часи почали повертати з небуття, вшановувати світлу пам'ять багатьох громадсько-політичних діячів нашого краю, репресованих тоталітарним режимом, про нього ж якось і далі ніде не згадувалось. Інформацію збирав по різних джерелах - від батька, родичів в Угорщині, Чехії, Словаччині, з періодичних видань, а також з історичних розвідок науковців. У процесі роботи до мене надходило багато інформації про нашу родину та моїх предків. Почав накопичуватися матеріал, інформацію, яка попадала до рук, занотовував, робив ксерокопії зі статей, що друкувалися в періодичних виданнях, перечитав багато історичної літератури, батькова двоюрідна сестра з Будапешту Маргарета Бачинська ( Шаркань Ендрейне) надіслала генеалогічне дерево сім’ї Бачинських, яке починалося з кінця XVII сторіччя. Значну допомогу мені надали, люб’язно поділившись своїми сімейними архівами родичі Марія Фізер-Бачинська, яка передала родовід зроблений в архівах її стриком Августином Бачинським , о. Даниїл Бендас (мама якого Бачинська), Марія Марко-Сабо (мама якої Бачинська Магдалина Данилівна ) люблязно поділилася смоїм сімейним архівом.

Дідусь по маминій лінії Іван Макара дав мені виписки з церковних метрик про три покоління своїх предків. Він їх мав тому, що в сорокових роках минулого сторіччя , всі вчителі, а мій дідусь Іван Макара та бабка Лавра Макара (дівоче прізвище Павлишинець) працювали вчителями, повинні були надати підтвердження про хрещення своїх предків до третього покоління.

 Коли зібрав чимало матеріалів про свою родину, то створив Інтернет-сайт, присвячений брату діда, - Сенатору Едмундові Бачинському (http://www.batsinsky.narod.ru/). Спочатку на ньому була лише його біографія, згодом почав на ньому розміщувати інформацію про інших відомих предків, а також матеріали, присвячені історії нашого краю.

Далі в процесі обміном інформацією з Адам Гомбош ( пра-пра бабуся якого Бачинська)  його стриком др. Чочан Дюлою з Угорщини вдалося значно доповнити своє сімейне дерево і окремо пізніше скласти родове дерево Бачинських більше, як за три століття на Підкарпатській Русі (Закарпатті), використовуючи програму    «Family Tree Builder» (це програмне забезпечення для побудови генеалогічного дерева , має підтримку на 32 мовах, є можливість розмістити фотографії), яку інсталював із порталу  «MyHeritage». Також на тому ж порталі зробив інтернет сторінку http://www.bachynskyj.myheritage.com/. Звичайно роботу над доповненням родового дерева продовжую і на даний час в співпраці з родичем Елеком Барані  з Угорщини та дослідниками історії нашого краю з Мукачева - Михайлом Федак-Верешем та Олександром Дудинським вдалося  скласти родове дерево Бачинських, котрі проживали протягом останніх 350 років на території Подкарпатської Русі а також багатьох родин священиків, які повязані родинними звязками з Бачинськими.
         Для обласних періодичних видань «Трибуна», Трембіта», "СЗ-ФЕСТ", «Благовісник» та районних «Народне Слово» та «Калейдоскоп Перечинщини», підготував декілька статей, деякі з яких підписував псевдонімами Євген Фірцак або Євген Лютянський. Про дідового брата Сенатора Едмунда Бачинського, про двоюрідного брата моєї прабабусі по батьковій лінії єпископа Юлія Фірцака, про брата моєї бабусі по маминій лінії відомого освітянина Миколу Павлишинця, про мого дідуся Івана Макару та двоюрідного брата моєї бабусі по материній лінії Мирослава Чайковського. Також в районній газеті «Народне Слово» вийшла моя історична розвідка «Просвітителі Перечинщини» про видатних діячів науки, культури і освіти, які були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з нашим районом – Івана Пастелія, Івана Чурговича, Івана Сільвая , Сіона Сільвая, Олександра Митрака, Іринея Легезу та Євгена Фенцика. Електронні варіанти моїх публікацій розміщені в моєму блозі  www.bachynskyj.blogspot.com.

Виходячи з того, що за період проведення досліджень свого родоводу в мене зібралося багато матеріалів я вирішив описати свій родовід зупиняючись на визначних особистостей з нашої родини.

По Батьковій лінії

Корені нашого роду, як засвідчують генеалогічні документи, знаходимо в Галичині - село Бачина, що недалеко від Старого Самбора. Хоч десь із кінця XVIІ ст. спогади про рід Бачинських знаходимо на Підкарпатській Русі. [3,11] Також відомо, що родина Бачинських походить з старовинного литовського княжого роду і їх дворянство підтверджено дипломом короля Зиґмунда III. [4,55] В історичних джерелах село Бачина згадується вже з ХІІІ століття. Перекази стверджують, що в давні часи, на горі, званій Зачище, стояв замок, укріплення якого були земляні. У Бачині несла свою службу сторожа, яка наглядала за основною дорогою (звідси, можливо, і походить назва села від слова «бачити») і, в разі потреби, відповідними сигналами попереджувала жителів замку про небезпеку. У другій половині XVII століття у повіті Старого Міста (тепер — Старий Самбір) було тільки декілька сіл, в котрих шляхта становила окрему громаду, а начальником був префект. До таких належала і Бачина. Село було вільним. Громада обирала із мужів раду на чолі з префектом, яка керувала всіма справами. [26]

Герб Бачини є класичним гербом Драг-Сасів - найчисельнішої геральдичної родини Русі та одного з наймогутніших родів середньовічної Угорщини. Цей шляхетний рід виводиться від Грифичів, які в кінці І тисячоліття володіли землями Саксонії які знаходились в межиріччі Одри і Лаби. В X-XI століттях землі західних слов'ян потрапили під владу німецьких феодалів, і частина населення подалась шукати кращої долі на сході. Частина з них за дозволом короля Гейзи ІІ оселилася в незаселені землі Угорщини –Трансільванію за умови, що вони будуть захищати від постійних вторгнень печенігів. А в 1211 році угорський король Андрій ІІ віддав саксонському рицарському ордену частину угорських земель в постійну власність. З тих пір тут було закладено сім городів і землі ці стали називати Семиградом. Угорська її назва «Ерделі» - від Ердо (ліс), що відповідає латинському Трансільванія. Щодо назви Драго-Сас то по одній з гіпотез вона походить від імені воєводи Саса потомка Драга. В угорській мові це слово визначає народ германських – Сасів. Друга гіпотеза, що слово «Сас» походить від угорського , переводиться як «орел», а «Драго» – «дорогий, любий, безцінний».

 За свідченнями історичних джерел, до Галичини цей слов'янський рід запросив Данило Галицький. З-за Карпат до його війська приєднався загін лицарів під командою жупана Гуйда з Мараморошу. Хоругва новоприбулого загону містила родовий знак жупана — стрілу в польоті, покладену на синє поле щита, з півмісяцем і двома золотими зірками на його ріжках. Відбувши успішні воєнні кампанії проти мазурів і ятвягів, Гуйд здобув особливу прихильність Данила, отримав у нагороду земельний грант та одружився з його небогою. Цим самим він заклав перший осередок шляхтичів герба Драг-Сас у Галичині.

 Угорський рід Драг-Сасів у XV- XVІ століттях зазнав відчутних втрат в угорсько-турецьких війнах і остаточно вигас після поразки угорців під Могачем. Інакше велося Драг-Сасам на північних схилах Карпат. Починаючи з 1359 року королівський уряд усе частіше запрошував їх до свого війська і оселяв уздовж системи прикордонних укріплень і торгових шляхів у Карпатах. Так в XV ст. появляються сасівські родини Берестянських, Бісківських, Волосецьких, Губицьких, Ільницьких, Комарницьких, Риботицьких, Турчанських, Турянських, Яворських, а в XVI ст. — Бачинських, Білинських, Винницьких, Гординських, Жураківських, Кобилянських, Кропивницьких, Сасів, Тарнавських, Терлецьких, Ясинських та низки інших.

Науковець з Дрогобича Ігор Смуток константує, що: перша згадка про Бачинських припадає на 1513 рік. Тоді на Вишенському сеймику Станіслав Хотецький, львівський староста й маршалок, спираючись на певні свідчення, задекларував приналежність до шляхетського стану власників сіл  Винників, Сільця та Бачини.

 Згідно моєї інформації моє родове дерево починається з греко-католицького священика Івана Бачинського мого 8 раз пра-діда, який народився в 70-их роках XVII століття. [9] Він виховав дочку та п’ятьох синів, четверо з яких були духовними особами, а саме Василь - (1724-1795) мій 7 раз  пра-дід, Степан батько марамароського вікарія Андрея Бачинського (1719-1759), Данило (1731-1775), Сімеон (1717-1726) та Федор (1693-1775) - батько єпископа Андрея Бачинського.

 Мій двоюрідний брат у сьомому  поколінні єпископ Андрей Бачинський народився  14 листопада 1732 року в сім’ї  сільського греко-католицького священика Теодора Бачинського в селі Бенятина Унгського комітату (тепер Східна Словаччина). Початкову освіту отримав, як і більшість дітей священиків того часу, від батька. Батьки вже з раннього дитинства прищеплювали  дитині любов до своєї Церкви і свого обряду, і він з радістю сидів у крилосі на місці дяка, допомагаючи батькові у Богослужіннях.

Виконуючи розпорядження королеви Марії-Терезії від 21 квітня 1750 року про перепис парохій Мукачівської єпархії, єпископ Мануїл Ольшавський у цьому ж році приїхав до Бенятини і в протоколі залишив таку згадку: „Парох – Теодор Бачинський, висвячений у Галичині єпископом Устрицьким, прийнятий у парохію в Бенятину єпископом Годермарським. Парафіяльного грунту в Бенятині нема, парох живе на власному купленому.

Церква св. Миколая, дерев’яна, покрита шинглями (драницями), в доброму стані. Всі ікони на полотні. Антиміс Бизанція, цинкові дарохранительниця і чаша. Два стихарі, два дзвони. Кладовище огороджене. Метрика є. На утримання священика вірні дають по два віка вівса від хати”.

Коли Андрею виповнилось десять років, він в Ужгороді успішно складає іспит згідно з програмою народної школи. І батько віддає його для продовження навчання  до Ужгородської гімназії, яка належала тоді єзуїтам. Під час навчання Андрея в гімназії єпископ Мануїл Ольшавський завжди тримав його в полі зору. І коли Андрей у 1752 році здобув середню освіту, єпископ  вислав його для продовження навчання  на богословському факультеті Трнавського університету.  Навчання йому давалось легко, без труднощів. Андрей завжди був одним із кращих  учнів богословського факультету.

Закінчивши богословські студії, Андрей повертається додому.  2-го вересня 1756 року єпископ Мануїл Ольшавський, як неодруженого, висвятив його на священика. Але після висвячення Андрей повертається в Трнаву, щоб продовжити навчання. У 1758 році о. Андрей Бачинський, здобувши  вчений ступінь доктора теології, повертається до своєї єпархії. У цьому ж 1758 році єпископ Мануїл Ольшавський призначає його  помічним священиком в містечко  Дорог (тепер Гайдудорог в Угорщині). У 1760 році о. Андрей Бачинський став парохом містечка Дорог і деканом Дорозького деканату, а пізніше — Саболчським і Сатмарським архідияконом. Андрей Бачинський протягом дванадцяти років був парохом міста Дорог.

Єпископ М.Ольшавський наближує до себе освіченого пароха, запрошує для обговорення конфіденційних питань, пов'язаних з каноні¬зацію єпархії. 1768 р. новий владика Іван Брадач почав реорганізацію Мукачівського єпископства. А.Бачинський стає одним з чотирьох членів капітули (єпархіального управління). 1769 р. він супроводжує І.Брадача на переговорах з Ягерським архієпископом К.Естергазі, які закінчилися безрезультатно. Іван Брадач хотів навіть відмовитися від посади, але А.Бачинський відрадив від цього.  При повсякчасній підтримці співробітника І.Брадач продовжив боротьбу з "могутнім Естергазієм", що й наблизило його передчасну кончину 1772 р., коли він, за висловом М.Лучкая, "помер на 39-му році життя, як жертва за Русько-католицьку церкву".

 1770 р. саме А.Бачинський в якості генерального вікарія іде до імператриці Марії-Терезії домагатися усамостійнення Мукачівської єпар¬хії. У Відні з ним спершу ніхто не хотів говорити. Лише через два місяці він зміг привернути до себе двох цісарських радників К.Плюмегена і Ф.Голлера, через яких передано меморандум для імператриці. Стараннями Плюмегена 1 квітня 1770 р. відбулася аудієнція А.Бачинського при дворі. Саме на цій зустрічі А.Бачинський переконав Марію-Терезію створити окрему єпархію для наших предків. Після наради 12 травня з міністрами імператриця звернулася до Папи Римського Климента XIV з відповідним поданням. 17 листопада Папа дав свою принципову згоду. Остаточне оформлення єпархії відбулося 19 вересня 1771 р.

В 1772 році після смерті єпископа Івана Брадача - Бачинського  вибрали капітульним вікарієм Мукачівської єпархії. А 8 березня 1773 року Андрій Бачинський був іменований Папою на Мукачівського єпископа і висвячений Крижівським єпископом Божичковським у Відні, у цісарській каплиці, наприкінці травня 1773 року.

В 1774 році створив капітулу (консисторію) і 7 вікаріатів. До того часу мукачівські єпископи не мали своєї палати і кафедри; тому австрійський уряд віддав Бачинському будинок єзуїтів в Ужгороді, де він мав свій постійний осідок. Завдяки його старанням священикам встановлено платню. 1775 році переніс резиденцію єпархії з Мукачева до Ужгорода.

Скрізь, де було потрібно, почали будувати нові церкви. 1798 року Бачинський заклав в Ужгороді духовну семінарію,  розширює єпархіальну бібліотеку, яка за його життя налічувала дев'ять тисяч манускриптів та стародруків, заклав основу єпархіального архіву.

Що ж до абетки, то позиція єпископа була твердою: його єпархія пише кирилицею, тому всі підручники мають друкуватися цим письмом, у збереженні кирилиці він вбачав важливу запоруку проти денаціоналізації земляків: "Доки буде Аз, Буки, Веді – сего не буде". Перші три кириличні букви були і його ініціалами (Андрей Бачинський, Владика).

Єпископ Андрей Бачинський користувався заслуженим авторитетом і  повагою при імператорському дворі, ще за життя Марії Терезії, у 1777 році, єпископ Андрей Бачинський став дійсним внутрішнім тайним радником. Як імператриця, так й імператорський двір часто звертались до нього за порадою у внутрішній політиці Угорського королівства.  Враховуючи заслуги єпископа, у 1789 році  його було запрошено  до Вищої палати магнатів. Повага імператорського двору до керівництва греко-католицького духовенства давала можливість відстоювати інтереси єпархії на державному рівні у верхній палаті Сейму, куди владика Андрей Бачинський обирався в 1790-1791, 1792 і 1796 роках.

 Відійшов у вічність єпископ Андрей Бачинський 7 листопада 1809 року на 77 році життя і похований у крипті Хрестовоздвиженського кафедрального храму в Ужгороді. З його смертю Мукачівська греко-католицька єпархія втратила одного з найвизначніших народно-освітніх, культурно-релігійних і суспільно-політичних діячів нашого краю. [23,267-269] , . [25,144-145], [12,77] 

Закарпатці та вірники Мукачівської греко-католицької єпархії глибоко шанують  єпископа Андрея Бачинського. На честь єпископа в його  рідному Бенятині ( Словаччина)  на місцевому храмі встановлено меморіальну дошку, на якій написано: "Я свій шлях пройшов і закінчив  життєві битви. Я віддав Богу життя, церкві працю, а серце народу." Іменем єпископа Бачинського в Ужгороді названі  площа біля Ужгородського кафедрального собору та одна з вулиць міста,  на фасаді  самого собору  встановлено меморіальну дошку з написом: «Єпископ А. Бачинський – великий духовний і громадський просвітитель нашого краю».

В угорському місті Мішкольц  є вулиця, названа на честь єпископа Андрея Бачинського, яка знаходиться в передмісті Мішкольца – Герембель (Goromboly), тут же на греко-католицькому храмі  Покрова Пресвятої Богородиці, в 1990 році   була установлена меморіальна дошка єпископу Андрію Бачинському, на якій написано: «Андрію Бачинському милістю Божою Мукачівському єпископу Герембель-топольцькому абату». У Герембелі компактно проживають нащадки переселенців із Подкарпатської Русі, які триста років тому в пошуках кращої долі поселилися на пагорбах під Мішкольцом.

Детальний опис   життєвого шляху єпископа Андрея Бачинського зробив о. Даниїл Бендас, викладач Ужгородської греко-католицької богословської академії ім. Блаженного Теодора Ромжі, який публікувався в часописі Мукачівської греко католицько-єпархії «Благовісник» ( редактор Мирослава Мацо) .

Ще один Андрей Бачинський двоюрідний брат єпископа приклався в першій половині XVIII століття до розбудови парафій Мукачівської греко-католицької єпархії. Народився в сім’ї уйлокського пароха Степана Бачинського із Земплинського комітату 1719 року.[9] Село Уйлок (в перекладі з угорської мови нове поселення ) виникло в 1304 році. Відоме воно було і як Вуйлок. З часом ці назви вийшли з вживання, за селом закріпилась теперішня назва Вилок (Виноградівський район. Наявність тут в 1332 році церкви свідчить про те, що Вилок в той час був уже досить значним населеним пунктом.[27] В 1738 році - як світська людина вивчав філософію в Кошицях, потім був направлений у семінарію в Трнаву, але тут через поширення чуми в 1739 році, як теолог другого року навчання, повернувся до Мукачева, 25 вересня 1740 року він був призначений дияконом і повернувся до Трнави для продовження навчання. 22 січня 1742 року був призначений капеланом єпископа Івана Блажовського, після смерті якого був направлений до Земплинського комітату, де вів віце-дияконство.[23,250]

 18 липня 1746 року єпископ Емануіл Ольшавський призначив Бачинського очолювати Марамороський вікаріат, де багато ним було зроблено та пережито. В Сиготі був один храм в якому почергово відправлялися богослужіння парохами грецького обряду та латинського обряду. Тому новий вікарій порушив питання побудови нового греко-католицького храму. 27 травня 1748 було придбано земельний наділ на якому через рік було установлено перевезену з села Сачала дерев’яну церкву. В цьому ж році було придбано земельний наділ для побудови храму в Хусті. 29 грудня 1751 року за його стараннями було виділено земельні наділи та одержано дозвіл для будівництво церков в Вишкові та Тячеві. В цих добрих справах він використовував свої приятельські стосунки з егерським єпископом графом Франциском Баркоці, що звичайно визивало образи єпископа Емануіла і той старався знайти нагоду щоб змістити Бачинського з посади вікарія. Наслідком того було позбавлення Бачинського титулу апостольського протонотаріуса, який йому було продовжено за допомогою егерців. В 1754 році його було усунуто із вікаріату і переведено парохом в Гайдудорог, але він там довго не затримався і в тому ж році переїхав в Уйгей Земплинського комітату, теперішня назва Шатораяуйгей знаходиться на півночі Угорщини на кордоні з Словаччиною, де й помер 14 липня 1759 року. Його називали світилом, що світить після темряви. [23,282-283]

 Двоюрідним братом моєї прабабусі Єлизавети Фірцак (Бачинської) був єпископ Юлій Фірцак, який народився 22 серпня 1836 року в с. Худльово, що на Ужгородщині в родині місцевого пароха Василя Фірцака. Закінчив духовну семінарію в Ужгороді , богослов'я вивчав у Центральній Богословській семінарії у Відні (1856-1859). Після рукоположення у греко-католицькі священики 26 вересня 1861 року, єпископ Попович назначив його професором догматики в Ужгородській духовній семінарії. У 1876 році дістав гідність каноніка й був назначений ректором семінарії. В 1887 році його вибрали депутатом угорського парламенту. Завдяки високій освіченості та знанні багатьох європейських мов мав широкі зв'язки в угорських урядових колах. 17 грудня 1891 року Апостольський Престол іменував його Мукачівським єпископом. На єпископа його освятив в Пряшеві 10 квітня 1892 року єп. І. Валій. .[11,191]

 Єпископ Фірцак, перш за все старався піднести в єпархії релігійне життя, боровся за відновлення в нашому краї парафіяльних шкіл, а на той час з колишніх 471 церковних шкіл Мукачівської єпархії навчання проводилося тільки у 119 школах. Із-за браку шкільних підручників вся наука обмежувалася до читання Псалтиря та навчання катехизму й церковного співу.

 Для піднесення релігійного життя провів два єпархіальні синоди (1891р. і 1903 р.), якими старався відновити в Мукачівській греко-католицькій єпархії духовне життя й любов до свого обряду. На першому, який відбувся в Ужгороді 30 вересня 1897 року, було розглянуто багато питань не тільки матеріального забезпечення церкви, але й відносно церковних шкіл, душпастирської праці та церковних організацій. Другий єпархіальний синод під керівництвом єп. Фірцака, що пройшов 8-12 вересня 1903 року. Синод діяв у чотирьох окремих комісіях, які розглянули - фінансові справи, життя духовенства, душпастирську працю і навчання релігії в парафіях та соціально економічну діяльність духовенства. Було прийнято рішення, катехизм і Біблію всюди навчати народною мовою, а також обновити монаший Чин св. Василія Великого. [12,103-104]

 За благословенням єпископа було відновлено Товариство святого Василія Великого в серпні 1895 року яке очолив тодішній ректор духовної семінарії кан. Іван Якович. На першому ж засіданні відновленої спілки священиків – народовців було вирішено видавати газету на народній мові. Так народилася 5 травня 1897 року, перша закарпатська народна газета „Наука”, яку редагував віце ректор єпархіальної семінарії о. Юлій Чучка. В 1899 році спілка св. Василія заснувала власну друкарню, яка почала видавати для народних шкіл потрібні посібники. В 1900 року було змінено назву на акціонерне товариство "Уніо", щоб будучи торговою фірмою, не підлягати контролю адміністративних органів. Після цього в ньому розгорнулася дуже жвава діяльність, оскільки його співробітники працювали там безплатно тільки в інтересах ідеї. Товариство видавало підручники, книги, газети "Наука" та "Gorog katholikus Szemle", брошури і т.д. Відчуваючи в єпархії брак учительських сил, єп. Фірцак в 1903 році заснував жіночу учительську семінарію, з якої вийшло чимало визначних вчительок. [12,218-220]

 Єпископ Юлій Фірцак, приділяв багато уваги для соціальної допомоги бідним. На початку 1897 року єпископ склав „Меморандум про розвиток і підвищення рівня духовного й матеріального життя руськомовного народу північно-східних Карпат і Рутенії”. Відповідаючи на цей захід, міністерство сільського господарства доручило добре відомому економісту-управителю Едмунду Егану (1851-1901) реорганізувати систему сільського господарства нашого краю, спираючись на економічно раціональні принципи. Так розпочалася так звана Верховинська акція. В рамках цієї акції Едмунд Еган старався завести раціональну годівлю племінної багатої на молоко тірольської породи корів, для якої було багато пасовищ на верховинських міжгір’ях. Проводилася господарська освіта селян, почалися засновуватися споживчі та кредитні кооперативи, сільські майстерні для розвитку народних промислів (плетіння корзинок, вишивання, ткання і т.д.). Це було початком так званої „верховинської акції”, яка тривала аж до 1901 року. До цієї акції від самого початку включилося багато священиків, які дбали про те, щоб різні починання цієї акції були реально впроваджені в життя. [12,240-241]

 За цей період багато було зроблено для соціально-економічного розвитку нашого краю, в 1893 році розпочато будівництво залізниці Ужгород -В. Березний, 1894 році - завершено будівництва залізниці Сiгет-Ясiня, 1897 році в Ужгороді було збудовано реальну школу технiко-природничого профілю, 1898 році в Ужгороді засновано школу глиняного посуду, 1897 році збудовано перший телеграф Ужгород Будапешт, 1902 році збудована Ужгородська електростанція на 1 млн. кВт/год., в 1905 році проведено кадастрове земельне впорядкування на Закарпатті, в 1907 році в Ужгороді. збудовано театр. Так станом на 1909 рік на Закарпаттi уже нараховувалося 26 лозоплетiлень, 10 килимарень, 58 банкiв та ощадкас, 166 кредитних кооперацiй, 15 деревообробних підприємств, 6 організацій по виготовленню виробів з очерету

Вістря верховинської акції було зведене в першій мірі проти корчмарів і лихварів, які протягом ХІХ століття немилосердно використовували бідного русина й довели до повного жебрацтва. П’янство стало проблемою суспільного життя закарпатців. Єпископ Фірцака 1900 році наказав всім священикам Мукачівської єпархії закладати в своїх парафіях „Братство тверезості”, вручаючи його під покровительство св. Івана Хрестителя. Газета „Наука” також почала на своїх сторінках антиалкогольні статті. В 1903 році з благословення єпископа Юлія Фірцака було засновано при кафедральному храмі „Товариство святого Ружанця”, єпархіальним управителем якого владика призначив о. Андрея Карцубу. Урочиста інавгурація якого відбулася на Благовіщення повечірні. Крім молитви на ружанці (вервиці), члени ружанцевих товариств складали приречення, що не будуть пити алкогольних напоїв, що будуть остерігатися прокльонів явних гріхів, а натомість обіцяли частіше приступати до св. Тайн, головно в Богородичні празники. В неділі і свята вони в церкві спільно молилися на ружанці та співали різні духовні пісні в честь Пречистої Діви Марії. Товариство було рівночаснопоширювачем тверезого способу життя вірників та прослалянням Пречистої діви Марії. [12,296-298] Фірцак був ініціатором упорядкування церковного співу на Підкарпатті. Бажаючи привести до ладу церковне життя у своїй єпархії, він звернув увагу і на церковний спів. Він доручив диригенту Ужгородського кафедрального храму, о. Івану Бокшаю зібрати і записати мелодії цілого богослужбового круга, щоб з них скласти богослужбового співу, який мав стати обов’язковим у всіх церквах Мукачівської єпархії. По закінченні своєї праці Бокшай передав зібраний матеріал єпископу, а той наказав видати його друком. Так появилися в світ 19006 році видання „Церковное Простопђніе”. З наказу єп. Фірцака „Церковное Простопђніе”. Стало головним посібником церковного співу в богословській та дяко-вчительській препарандії. З часом „Простопђніе” стало стандартним збірником богослужбового співу у всіх закарпатських парафіях вдома і на поселеннях. Помер єпископ Юлій Фірцак в Ужгороді, 1 червня 1912 року на 76 році свого трудолюбивого життя.

Двоюрідна сестра Юлія Фірцака Єлизавета ( 1859-1927)  ,моя прабабуся, разом з пар дідусем Степаном Бачинським (1851 – 1936), який був греко-католицьким парохом спочатку в Калинах ( 1878-1898) на тячівщині, а потім в (1898 – 1936)  Ясіні на рахівщині, до речі в 1918 році він входив до керівництва „Народної Ради в Ясіню”(Гуцульської Республіки), [7,9-11,47] разом виростили та виховали сімох дітей яких доля розкидала по багатьох країнах світу.

  Андрій Бачинський (мій дід) (24.09.1901-25.03.1988) за фахом лісний інженер, закінчив Пражський університет, багато років віддав лісовій галузі підкарпатського краю пропрацювавши в різних населених пунктах нашого краю Усть-Чорній, Ставному, Тур’я-Реметі та Перечині. Шарлота Сабов (1878 р.н.) виїхала до США. Степан Бачинський ( 1882 -?) був душпастиром  в (1912 – 1934) с. Рус-Крива. Мараморошський комітат, а в (1934-1949) с.Луг. Рухівський район.- Село розташовано на обох берегах Тиси. Частина села за Тисою (лівий берег Тиси) разом з церквою і будинком для священика (фарою) у 1920 році відійшла до Румунії.  потім в Самарі (нині місто Сату-Маре в Румунії). Олександр Бачинський (1895-1915), який загинув під час Першої світової війни. Маргарета Голда (1893- 1969) вийшла заміж за чеського офіцера Ярослава Голду й у 1938 році виїхала разом з сім’єю в м. Брно. Юлій Бачинський (06.03.1885 - 21.05.1973), який після закінчення 15 червня 1906 року Ужгородської духовної семінарії, свою діяльність священика розпочав у с. Кваси Рахівського р-ну, а з 1 вересня 1913-го по 31 жовтня 1924-го рр. був парохом церкви св. Миколая-Чудотворця в с.Чорноголова Великоберезнянського р-ну. З 1 листопада 1924 р. - помічний священик у свого 73-річного батька в с. Ясіня, а після його смерті в 1936 р. стає парохом цього приходу. Дружина о. Юлія Бачинського, Ірина Камінська ( 1888-1962) дочка директора Ужгородської греко-католицької учительської семінарії - Віктора Камінського (1854-1929). На початку 1949 йому було заборонено виконувати функції священика. А з так званним "саморозпуском" Греко-католицької Церкви, її забороною через відмову возз'єднатися з російським православ'ям о. Юлія Бачинського заарештовують. Його було засуджено на десять років позбавлення волі. Повернувся додому в 1957 році, помер на 89-му році життя і 65-му році свого душпастирства в Берегові. [11]

 Едмунд Бачинський народився 13 червня 1880 року в селі Калини Тячівської округи (комітат Мараморош). Він не пішов шляхами чоловіків своєї рідні, а закінчив правничий факультет Будапештського університету. Напередодні Першої світової війни служив урядовцем у Дебрецені та інших містах Угорщини. В 1922 році став мером Ужгорода та членом земського уряду. Із 1927 по 1936 роки входив до товариства імені Духновича, яке впродовж трьох місяців 1936 року очолював. З 1929 по 1938 роки обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії. Очолювавкооперативну спілку Підкарпатської Русі, видав брошуру „Кооперація на Підкарпатській Русі”. [4,171-172]

На окрему увагу заслуговує його любов до спорту, як засобу фізичного й духовного відродження народу. 15 серпня 1925 року обирається заступником голови спортивного клубу „Русь”. А в 30-х очолює відому футбольну команду СК „Русь”. На утримання її відраховував половину своєї сенаторської платні. Саме під його керівництвом наші футболісти сягнули найбільших успіхів. В 1933 році «Русь» учетверте виграла зональний чемпіонат Підкарпаття і Східної Словаччини та ввійшла до фіналу республіканських змагань. [24,1,4]

 З 11 по 26 жовтня 1938-го року входив до першого автономного уряду Підкарпатської Русі, обіймав у ньому пост міністра внутрішніх справ. Входив і до складу другого уряду, який очолював Августин Волошин. [3,5] 19 жовтня 1938 року Е. Бачинський представляв інтереси Підкарпатської Русі на переговорах у Мюнхені про майбутні кордони. З цього приводу (перед Віденським арбітражем) зустрічався з міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом. [5,169-171]

 З приходом Червоної Армії був заарештований управлінням контррозвідки „СМЕРШ” 4-го Українського фронту в грудні 1944-го і без суду був етапований до м. Єнакієво Донецької області, де і помер від тифу в таборі для військовополонених на шахті "Юнком" в 1945-му. [6,6]

Стрико  мого дідуся Едмунд Едмундович (Євген Євгенович) Бачинський народився в селі Голубиному на Свалявщині 14 квітня 1845 року Він закінчив о гімназію в Ужгороді. Віденську духовну семінарію святої Варвари закінчив у 1866 році, а у 1871-му  юридичний факультет Віденського університету. В Європі познайомився  с графом Мілютиним,  братом  воєнного міністра Росії – Дмитра Мілютина. Він запропонував поїхати з ним в Росію, щоб стати домашнім вчителем його  сина – Георгія. . Цю посаду Едмунд (в Росії він став Євгеном) займав майже вісім років. А згодом за рекомендацією  графа перейшов шовдо родини  настоятеля Московського учбового округу князя М. П. Мещерського, який був далеким родичем письменнику Л. М. Толстому. Тут він виховує синів князя – Олександра та Петра, а згодом стає керуючим його великого маєтку. До слова, в домі Мещерських, де він користувався великою повагою і довір’ям, були живі спогади про корифеїв російської культури. Видатний історик та письменник Карамзін був дідом глави родини, матір останнього, Катерина Миколаївна (донька Карамзіна), добре знала Пушкіна, Гоголя, інших відомих літераторів. Обширніше про нього тут.

       Мій пра-прадід по батьковій матері Катерині Бачинській (1903-1984) - канонік Йожеф Саксун, народився 22 серпня 1839 р. в с.Ту’ря Бистрій. Ужанського комітату (тепер Перечинський район Закарпатської області) в сім’ї греко-католицького священика Теодора Саксуна і Юліанни Данилович. Початкову освіту здобув у рідному селі. Опісля закінчив Ужгородську гімназію. Теологічну освіту опанував в Ужгородській богословській семінарії та Віденській семінарії св.Варвари (Барбареумі).
      Дружина Марія Гомічко дочка священика Георгія Гомічка (1805-1868). 17 грудня 1865 р. був рукоположений у духовний сан Пряшівським греко-католицьким єпископом Йосифом Гаганцем. Перше призначення отримав у 1866 р. на парафію м. Требішов помічним священиком. В 1867 – 1868 рр. – помічний священик у с. Тур’я Пасіка, 1868 р. – парох с. Пацканьово, 3 1868 – 1897 рр. – парох у м. Требішов, з 1880 р. був обраний Консисторіальним радником, 1885 – 1897 рр. – Требішовський окружний намісник., з 1898 р. – канонік, а у 1902 – 1907 рр. – Ужанський намісник, 1897 – 1906 рр. – парох Ужгородського Преображенського храму, 1907 – 1916 рр. – переведений помічним священиком у м. Требішов, де і починав свою душпастирську діяльність.
     Мій пра-пра-прадід о. Георгій Гомічко народився в 1805 році. Служив священиком: с. Чічаровці (1829 – 1835 р.р.) та Тур’я – Пасіка (1835 – 1868р.р.). Дружина Терезія Данилович. В сім’ї було десятеро дітей : Олександр ( 1830-1892) – урядник, письменник, Миколай (1833-1886) - редактор газети "Карпати" (1873- 1886 р.р.), Олексій (1841-1891) греко-католицький священик, Стефан (1842-1896) греко-католицький священик, Марія дружина о. Йожефа Саксуна ( 1839-1916), Андрій, Катерина – дружина Августна Ясенчака, Павло, Олена дружина греко-католицького священика Антона Пайкоші та Іван. Помер 1868 році та похоронений в с. Тур’я-Пасіка

          До речі, під час дослідження мені вдалося з’ясувалося, що отець Стефан Фенцик троюрідний брат моєї бабусі Катерини Бачинської по лінії Саксунів.  Він увійшов в історію нашого краю не тільки як священик-сповідник вірності, а і як обдарований науковець, талановитий музикант, істинний патріот та один із найамбітніших громадсько-політичних діячів Підкарпатської Русі першої половини ХХ століття, який завжди прагнув грати провідну роль в житті краю. Протягом 53 років свого життя (13.10.1892-30.03.1946) він вів активну і багатогранну діяльність. Народився в селі Великі Лучки, що на Мукачевщині, в родині греко-католицького священика. ...Детальніше про нього в моїй публікації тут »

          З родини походить й Іван Гарайда, який залишив слід в історії нашого краю. Він  народився 29 січня 1905 року в селі Заричово  в сім'ї директора сільської школи Андрея Гарайди. В цьому ж селі 43 роки  директором церковної школи працював його дід по матері - Іван Тoрма  матір’ю якого була Антоніна Бачинська,  дочка Заричувського пароха о. Михайла Бачинського (мого пра-пра-пра-діда) з 1825 року по 1947 рік. А з 1848 року по 1857 рік тут служив Богу її брат о. Іреніус Бачинський.

         Його батьки  після приєднання Підкарпатської Русі  до Чехословаччини, переїхали на постійне місце проживання до Угорщини . У 1924 році закінчив гімназію в місті Секейшфегервар і поступив на навчання до юридичного факультету Будапештського університету, який закінчив в 1928 році, а в 1934 році закінчив філологічне відділення Краківського університету, вчився на філософському факультеті Печського університету. Від 1934-го викладав угорську мову в Краківському університеті. У листопаді 1939 року  разом із професорами Краківського університету  заарештований гестапо і вивезений до концтабору Заксенгаузен. Та за вченого заступився уряд Угорщини це посприяло тому, що невдовзі Гарайду звільнили.  Після звільнення переїхав до Ужгорода, де був призначений виконавчим директором Підкарпатського товариства наук (листопад 1940 – жовтень 1944).

 Був  редактором часописів "Зоря-Hajnal" (1941–1943 роки), "Руська молодь" (1942–1944 роки), "Літературна неділя" (1941–1944 роки). Діяльність товариства і вихід журналів сприяли розвиткові науки й культури в нашому краї.

Іван Гарайда займався не тільки адмініструванням та редагуванням часописів, а й досліджував окремі філологічні та історичні питання. Разом із Михайло Лелекачем упорядкували довідкове видання "Загальна бібліографія Підкарпаття" ( 1943 рік), в 1941 році  вийшла  його "Граматика руського язика" як офіційний підручник для шкіл з рідної мови, у 1942–1944 роках  видавав "Великий сільськогосподарський календар Подкарпатского общества наук".

У листопаді   1944 року Гарайду  було заарештовано службою радянської військової контррозвідки "СМЕРШ" за звинуваченням в антирадянській пропаганді. До суду не дійшло: 13 грудня 1944 року вченого не стало.

        У радянський час його прізвище було викреслено з історії, а про існування книги Михайла Лелекача та Івана Гарайди "Загальна бібліографія Подкарпатя" радянським вченим було заборонено навіть згадувати. І тільки у 2000 році книгу було перевидано в ужгородському видавництві Валерія Падяка. В 2009 році було перевидано  «Граматику руського язика» в серії «Народна Бібліотка», упорядником якої є письменник Іван Петровцій. 

Відома швейцарська тенісистка Тімея Бачинська ( народилася 8 червня 1989 року в м. Лозана. Її батько  Ігор Бачинський (мій троюрідний брат) народився 1947 року в місті Сату –Маре Румунія   в родині  греко-католицького священика Стефана Бачинського уродженця села Луг Мараморошський комітат, (тепер Рахівський район, Закарпатської області). Частина села за Тисою (лівий берег Тиси) разом з церквою і будинком для священика (фарою) у 1920 році відійшла до Румунії. Мама Ігоря  Бачинського -  Дьордія Сільвай).

В середині 80-тих років минулого сторіччя він емігрував до Швейцарії. Мама тенісистки Шімон Жужанна уродженка Будапешта за спеціальністю  стоматолог.  Брат Тімеї - Даніел, викладач оперного співу, музикою  займається також сестра Софія.

        Тенісом Тімея почала займатися в три роки. Ще під час перебування свою юніором Бачинська дійшла до півфіналів відразу трьох чемпіонатів. В 2011 році Тімея Бачинська  займала 45 позицію в світовому рейтингу кращих тенісисток світу.

Дружиною губернатора Підкарпатської русі Константна Грабаря (1877- 1938) була Єлизавета Бачинська ( 1886-1951),  її сестра Ізабелла Бачинська була дружиною о. Сіона Сільвая, який був керівником відомого на Підкарпатській Русі і далеко за її межами церковного хору «Гармонія», а онук ще однієї  сестри Ірми Бачинської ( Гегедеш)  був  Ференц Рабар ( 1933-1999)  угорський політичний діяч,  міністр фінансів Угорщини на початку 90-х років минулого століття. 

По материнській лінії

Стрико моєї пра-пра-пра-бабусі Кароліни Чургович (Шолтис) ( 1824- 1858) канонік ІванЧургович. Він народився в гірському селі Новоселиці (Перечинський район) в сім’ї греко-католицького священика Івана Чурговича 26 січня 1791 року. [10] Закінчив Ужгородську гімназію. Родина, бачачи, що здібний до науки, відправила його продовжувати навчання до Будапешта, а згодом – до ужгородської богословської семінарії. У 1817 році прийняв духовний сан і одночасно почав викладати в Ужгородській гімназії . По двох роках відправився на науку до Відня у Фрінтанеум. Тут у 1823 р. отримує ступінь доктора богослов’я. В 1825 році його призначають директором Ужгородської гімназії яку очолював 1856 року[29,19]. Після смерті єпископа Олексія Повчія в 1831році канонік Іван Чургович управляв Мукачівською греко-католицькою єпархією як капітульний вікарій до висвячення на єпископа в 1838 році Василя Поповича. В той період він був ініціатором створення кафедрального хору в Ужгороді. [13, 113,399] єп. Попович звільнив Чурговича з посади капітульного вікарія і назначив директором Ужгородської учительської семінарії, яким він пробув з 1839 року по 1861 рік. Помер в 1862 році.

Іван Чургович був одним із плеяди найбільш освічених людей свого часу. Залишив після себе велику бібліотеку підбір книг в якій говорить про його філософськуосвіченість. Він стояв високо над рівнем свого оточення на рівні європейської цивілізації, але при цьому він щирий патріот і свідомий муж своєї доби. [14,70-71]

 Кароліна Чургович (1824-1858), моя пра-пра-пра-бабуся народилася в с. Новоселиця в родині священика Василя Чурговича та Марії Брензович. Вийшла заміж за грекокатолицького священика Олександра Шолтиса (1818-1884) який народився в с. Улич він був священиком в Грибівцях (1842-1847), Костовій Пастелі (1847-1856), Порошкові (1856- 1872) та Заричові (1872 – 1884). [21,30]. Народила двох дочок Ірму та Марію (1848-?), а також трьох синів Івана, Дюлу та Олександра (1854-1931), мого пра-пра діда, який все життя пропрацював вчителем в с. Тур’я-Реметах. Його жінка Анна Яцкович (1855-1935) теж походить з родини священиків. Ії батько греко-католицький священик Василь Яцкович, а мама Варвара Легеза дочка священика. [10]

Дочка Олександра Шолтиса – Лавра (1892-1954) вийшла заміж за вчителя Миколу Павлишинця (1892-1954) - уродженця с Тур’я-Пасіки, що на Перечинщині, де вчителями багато років працювали його батько Іван Павлишинець (1963-1918) –уродженець села Доробратово та дід по матері Теодор Гурей.

 Двоюрідними братами моєї пра-пра-бабусі Кароліни Чургович (Шолтис) був - відомий підкарпатський письменник і лексикограф о.Олександр Митрак. Він народився 16 жовтня 1837 рокув с. Плоске на Свалявщині у сім’ї місцевого священика Андрея Митрака та Сузанни Брензович . Після здобуття початкової освіти в рідному селі десятирічним хлопчиком вступає в Ужгородську шестикласну гімназію, а останні два класи закінчує в м. Сатмарі (сьогодні Сату-Маре в Румунії). Потім навчається в Ужгородській богословській семінарії, після закінчення якої служив священиком у селах Ільниці, Великих Лучках, Ясенові, Кленовому та Ворочеві. Деякий час (1864-1868 рр.) був учителем релігії в Мукачівській народній школі. [17]

А також о.Іриней Легеза (1861-1929) — священик, письменник і громадський діяч.

Народився 1861 в сім’ї греко-католицького священика Йосифа Легези та Анни Саксун 1 квітня 1861року в селі Тур'я Бистра. Рукоположений в священики в 1886 році єпископом Іваном Пастелієм. Дружина Емілія Петрович. Служив священиком у Кленовому Земплинського комітату (1892 – 1920) та Тур’я-Пасіці (1886 – 1892 і 1920 - 1929). Був організатором кредитних кас, кооперативів, вів антиалкогольну пропаганду серед своїх прихожан. Автор численних оповідань - гумористичних, психологічно-моралізаторських та соціально-побутових, писав статті на сільськогосподарські теми. Його твори часто друкувалися в часописі «Наука» та «Місяцеслов». Після смерті автора, оповідання Івана Легези часто передруковувалися в різних газетах і журналах, але окремою книжкою так і не вийшли. Помер 8 вересня 1929 роу в Тур’я-Пасіці.

Мій прапрадід Іван Павлишинець народився 12 вересня 1863 року в с. Доробратово Іршавського району в сім’ї Василя Павлишинця та Пелагеї Чепак.  Після закінчення учительської семінарії  працював помічним вчителем  в с. Макарьово.

23 лютого 1888 року поєднав свою долю  з Юлією Гурей дочкою вчителя с. Тур’я-Пасіка  Теодора Гурея та Йозефіни Анталоці (яка походить з дворянського роду Antalóczy de Antalócz Грамота шляхетства і герба отримано від Короля Фердинанда II в Відні, 15 листопада 1628 року). Після одруження Іван Павлишинець перевівся   працювати вчителем у Тур’я Пасіку де попрацював до самої смерті в 1918 році.

В родини Івана Павлишинця народилося одинадцять дітей чотири дочки та сім хлопців, більшість з яких здобули освіту вчителя і працювали сільськими вчителями, можна сказати про започаткування  вчительської  династії Павлишинців на Перечинщині.

Мій прадід Миколай (1888- 1954) після закінчення вчительської семінарії працював вчителем в Ладомирові (тапер Словацька республіка), а з 1920 року до виходу на пенсію в с. Ворочово  Перечинського р-ну. Разом з священиком Сіоном Сільваєм створили в селі чотириголосий хор селян.  На сцені зробили постановку сільського народного весілля. Хор Ворочова  в тридцчтих  роках минулого століття  з тріумфом виступав  на театральних сценах Ужгорода, Пряшева та Кошиць. Разом з дружиною Лаврою Шолтис (1892-1954)  виростили трьох дітей, Лавру (моя бабуся), Надію та Миколая, які також присвятили своє життя вихованню підростаючого покоління.

          Моя бабуся Лавра Павлишинець  та дідусь Іван Макара також працювали вчителями - в селах Перечинщини. Дідусь народився  в с. Мирча Великоберезнянського району 28 липня 1912 року. Його батько, Олекса Васильович Макара, 11 березня 1880 року народження, ще в 1913 році виїхав на заробітки до США і не повернувся. Мама, Марія Андріївна Пида, 23 травня 1886 року народження, померла в 1918 році. З шести років він залишився сиротою і ріс в родині стрика Івана, а після одруження - сестри Марії, в сім’ї її чоловіка Василя Гапака.

Після закінчення в 1926 році народної школи в рідному селі, поступив на навчання до горожанської школи в Великий Березний. У 1929 році після закінчення, державної горожанської школи в Великому Березному його, як одного з найкращих учнів, направили на навчання до Мукачівської державної учительської семінарії, після закінчення якої в 1933 році його було направлено дочасним вчителем на Перечинщину. Спочатку працював в селі Завбуч, а через рік його перевели в народну школу села Порошкова. В 1935 році одержав свідоцтво на право викладання в народних школах.

       25 листопада 1934 року вони з бабусею поєднали свої долі і прожили разом довгі роки, давши дорогу в життя трьом дітям: моїй мамі Катерині (1938 р.н.), Ельвірі (1942р.н.) та Євгену (1945 р.н.). Дочки закінчивши Ужгородський державний університет, стали педагогами, а син, закінчивши Львівський лісотехнічний інститут, інженером.

Після відбуття військової повинності, в школі молодшого офіцерського складу чеської армії в місті Левоча та по її закінченні в Ужгороді в жовтні 1937 року повернувся на роботу в народну школу села Порошкова. А з вересня 1938 року разом з бабусею його перевели в село Заричово, де пропрацював до листопада 1944 року.

Брав активну участь у громадському житті села, займався просвітницькою роботою, за що користувався високою повагою серед жителів села. Ще навчаючись у Мукачівській учительській семінарії, опанував гру на скрипці і, працюючи в школі, навчав сільських дітей співу, керував хором. Мав талант до малювання, любов до якого також намагався прививати сільській малечі.

У квітні 1942 року його мобілізували до угорської армії й відправили на східний фронт, де пробув по лютий 1943 року, дійшовши до міста Новий Оскол в Росії.

В грудні 1944 року наказом Уповноваженого Народної Ради Закарпатської України, його було призначено завідуючим Перечинським окружним відділом народної освіти, де пропрацював до вересня 1947 року. Але в лави комуністичної партії не вступив і змушений був перейти на роботу в Перечинський ліспромгосп.

 За успішну роботу на педагогічній ниві в 1946 році його було нагороджено пам’ятним знаком Міністерства освіти УРСР «Відмінник народної освіти», який йому вручив тодішній міністр освіти УРСР Павло Тичина.

За доносом недоброзичливця зазнав репресій від органів МДБ. З лютого 1950 по січень 1951 року перебував в Ужгородському слідчому ізоляторі МДБ, де йому за перебування в угорській армії, приписували зраду батьківщині. Пережив багато, але не зламався. Переслідували і сім’ю. Дружину з трьома дітьми виселили з комунальної квартири в Перечині, і вони були змушені переїхати на приватну квартиру в село Сімер, куди жінку перевели працювати вчителем з Перечинської школи.

У Перечинському ліспромгоспі, а потім в Перечинському лісокомбінаті пропрацював на посадах: нормувальника механічної майстерні (1951-1952 рр.), інженера лісосічного фонду (1952-1954 рр.), виконроба (1954-1955 рр.), майстра нижнього складу (1955-1962 рр.) старшого бухгалтера ревізора (1962-1969 рр.), економіста-нормувальника пружинного цеху (1969-1971 рр.).

З серпня 1971 року та до виходу на пенсію в березні 1973 року був змушений працювати на різних посадах, щоб заробити на більш пристойну пенсію. Працював майстром у Перечинському районному об’єднанні сільгосптехніка, заготувачем та робітником відділу капітального будівництва на Перечинському соковинному заводі.

Побудував власний будинок, куди в середині п’ятдесятих років переїхала його сім’я. Іван Макара у вільний час займався садівництвом, свідченням чого є гарний фруктовий сад біля хати. Займався бджільництвом, закінчив в Києві заочну школу бджолярів.

Уже перебуваючи на пенсії, брав активну участь у громадському житті. У 1975 році був одним з організаторів Перечинського районного товариства «Кролівник», яке очолював до 1978 року.

Любив рідну пісню, любов до якої прищепив своїм дітям та онукам. Цікавився історією , слідкував за дисидентським рухом  в сімдесятих та вісімдесятих роках. З великим піднесенням зустрів розпад «совітської імперії» та проголошення самостійності Української держави. 

10 квітня 1999 року не стало Івана Макари інтелігентної людини, щирого патріота рідного краю.

Рідний брат моєї бабусі, Лаври Макара–Павлишинець – Микола Миколайович  Павлишинець народився - 17 березня 1928 року. Закінчивши народну школу у Ворочеві з 1938 року навчається в Ужгородській гімназії, а після завершує здобуття середньої освіти в 1947 році в середній школі №1 ім. Т.Г.Шевченка міста Ужгорода і тоді ж вступає в Ужгородський держуніверситет на історико-філологічний факультет. Після успішного його закінчення отримує направлення на роботу в Свалявський район, де працює спочатку інспектором шкіл районного відділу освіти, а з серпня 1959 року його призначили завідуючим Свалявським райвно. Саме на цій посаді розгорнулася плідна організаторська діяльність і вдумлива педагогічна праця Миколи Павлишинця. В ті часи в районі розгорнулося шкільне будівництво народним методом. За досить короткий період виросли нові шкільні корпуси в одинадцятьох населених пунктах району. В обласних оглядах підготовки шкіл до 1962-1963 навчального року та художньої самодіяльності учнів район зайняв перше місце, за що завідуючому райвно Миколі Павлишинцю, першому в Свалявському районі, було присвоєно звання «Відмінник освіти УРСР». З 1965 року Павлишинець працює директором Спасівської восьмирічки, де розкрився талант умілого освітянина-організатора і творчого педагога-новатора безпосередньо в шкільному колективі. Незабаром тут з’явилися новозбудовані для учнів спортзал і навчальні майстерні, шкільний музей з рідкісним краєзнавчими матеріалами, шкільний оркестр.

В 1970 році Миколу Павлишинця переводять директором Неліпінської середньої школи. І знову неспокійна вдача керівника поринає в ініціативну діяльність: будівництво 8-квартирного будинку для вчителів, облаштування нової шкільної їдальні, створення одного з кращих в районі шкільного духового оркестру. Розпочав підготовку документації для будівництва нової школи, але незважаючи на цю та попередню успішну діяльність освітянського керівника, він, за своє правдолюбство і відвертість, що віддавна культивувалися й успадковувалися поколіннями в рідній професійній династії, попавши в немилість до тогочасного керівництва райкому партії, був безпідставно понижений до рядового вчителя. Але це не зламало його творчу активність та не понизило його авторитет серед громадськості та інтелігенції району. В 1982 році його знову призначають директором Сасівської восьмирічки, де за його керівництва побудовано нову сучасну школу в якій і пропрацював до виходу на пенсію в 1988 році.

Микола Миколайович довголітній філателіст, учасник чисельних виставок, про що свідчать срібні та бронзові медалі з філателістичних оглядів у Ризі, Києві, Житомирі, Львові, Ужгороді. Володар великої особистої бібліотеки. Займався краєзнавчими пошуками, автор історії Свалявщини, яку публікувала Свалявська районна газета.

Він і його дружина Магдалина Василівна, яка багато років пропрацювала викладачем Свалявського профтехучилища, разом виростили четверо дівчат, гордістю Миколи Миколайовича були його семеро онуків та шість правнуків.

Все свідоме життя Миколи Павлишинця було спрямоване, як і його предків, на активну діяльність для загального добра. Тому не міг побудувати власний будинок, не жив в розкошах. Зате в нього було інше багатство – численне і дружнє, талановите і працелюбне сімейство. Відійшов у вічність 15 березня 2008 року та похований в місті Сваляві на міському кладовищі.

Двоюрідний брат моеї бабусі МирославЧайковський - народився  19 лютого 1927 року у селі Дубриничі  в учительській родині Степана та Йолани Чайковських. 

         Його батько – уродженець міста Чорткова Тернопільської області якого нелегка доля сталінських репресій та колективізації закинула в наш край і тут він поєднав свою долю з  уродженкою с. Тур’я-Пасіки - Йоланою Павлишинець.

         Працюючи з 1953 р. у Сваляві лікарем пологового відділення, відтак – головним лікарем райлікарні, він домігся значного розширення мережі й удосконалення роботи лікувальних закладів.

         Водночас як справжній ентузіаст музики і народної пісні Мирослав Степанович блискуче розкрив і другу сторону свого таланту, організувавши у 1953 році хор при райспоживспілці, яким незмінно керував упродовж 42 років. Прославлений хор успішно виступав на різноманітних оглядах, святах і фестивалях, у селах і містах, зокрема Ужгороді, Києві і Москві, а також за кордоном, і здобув почесне звання народного. В 1992 році разом з однодумцями створив і церковний хор греко-католицької церкви. Понад 1300 концертів, літургійних піснеспівів подарував людям з цими хоровими колективами. Подвижницька діяльність  Чайковського – зразок людяності і щедрості великого працелюба, який дарував материнське щастя, рятував життя людей і прилучав їх до одухотворюючої краси мистецтва. Він якось по-особливому любив пісню. Чи не від рідного батька Степана Івановича в нього це. Улюблену батькову пісню "Чом, чом, земле моя" хор під керівництвом Мирослава Степановича виконував чи не на всіх своїх концертах...

 Духовні піснеспіви додавали музиканту енергії, працювати доводилось багато... В 1995 році на одній з репетицій церковного хору Мирослав Чайковський знепритомнів. Він раптово пішов із життя - та залишилися жити його пісня, його дух. Самодіяльний народний хор Свалявського районного Будинку культури носить його ім'я, хоча ще за життя самого музиканта й диригента колектив називали не інакше, як хором Чайковського.

З свою працю був удостоєний почесних звань – заслужений лікар і заслужений працівник культури України, відзначений іншими високими урядовими нагородами.

         Виявом глибокої шани до постаті невтомного трудівника і вдячності свалявців за здійснене Чайковським на ниві охорони здоров’я і культури дну з вулиць Сваляви названо його іменем його занесено до Книги почесних громадян міста, а також встановленно його  барельєф на адмінбудинку міськради в галереї визначних діячів Свалявщини.

На даний час до мого генеалогічного дерева внесено понад 1700 осіб та 700 родин по вертикальній та горизонтальній лініях. Результати моїх досліджень охоплюють дев’ять поколінь, що проживали протягом останніх 350 років на території Підкарпатської Русі, території яка тепер розділена між чотирма державами Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією і до 1818 року була під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії. Серед моїх предків по материнській та батьківській лініях були греко-католицькі священики, вчителі, правники, інженери, багато громадських, політичних та церковних діячів.

По лінії батька це греко-католицькі єпископи Андрій Бачинський (1732-1809) та Юлій Фірцак (1836 -1912), марамарошський вікарій Андрій Бачинський (17191759), сенатор чехословацького парламенту Едмунд Бачинський (1880-1945), культурно-освітній діяч Іван Гарайда (1905-1944), громадко-політичний діяч Др.Стефан Фенцик ( 1892-1946). Греко-католицькі священики Бачинські, Саксуни, Яроміси, Фірцаки, Гомічки, Пульські, Берлані, Даниловичі.

По материнській лінії капітульний вікарій о. Іван Чургович (1791 – 1862), відомий підкарпатський письменник і лексикограф о. Олександр Митрак (1837 -1913), письменник і громадський діяч о. Іриней Легеза (1861-1929). Греко-католицькі священики Шолтиси, Яцковичі, Легези, Брензовичі. Серед моєї рідні репресовані радянською владою греко-католицькі священики мученики, сповідники вірності. По батьківській лінії о. Юлій Бачинський, о.Стефан Бендас, о.Теодор Бачинський, о. Данїл Бачинський (старший) та о. Даниїл Бачинський (молодший), о. Стефан Фенцик. По маминій лінії брати о.о. Іван та Йосип Карпинці.

Можна зробити висновок, що аксіомою генеалогії є те, що кожен може порозуміти себе лише вивчаючи тих, хто був до нього. Досліджуючи історію свого роду в розрізі трьох століть, я вивчив історію Мукачівської греко-католицької єпархії та історію нашого краю, які є нерозривними, виявивши багато цікавого, забутого і невідомого для мене.

ВИКОРИСТАНІ ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА
1. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999.- 421 с.
2. Карпатський край – 1993. – квітень-червень.
3. Михайло Болдижар. Як формувалась перша автономна влада Підкарпатської русі.– Новини Закарпаття. – 1992. – 8 серпня.
4. Павло Роберт Магочій. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Авторський переклад з англійської. – Поличка «Карпатського краю». –
Ужгород. –1994.- 296 с.
5. Петро Стерчо. Карпато-Українська держава. – Торонто, 1965. – 388 с.
6. Реабілітовані історією. Закарпатська область. У двох книжках. – книга Перша. Ужгород. – ВАТ «Закарпаття». - 2003. – 780 с.
7. Степан Клочурак. До волі – Поличка «Карпатського краю». – Ужгород. – 1992. – 268 с.
8. Факти з життя д-ра Едмунда Бачинського та його рідні згідно розповідей його племінників Ярослава Голди та Теодора Бачинського – взяті в 1990 році в Чехословаччині.
9. Родове дерево по батьковій лінії Бачинських до 9 покоління надане двоюрідною сестрою батька Маргаретою Бачинською (Шаркань Ендрейне) з Угоршини. – 1996 р.
10. Родове дерево по материнській лінії складене на основі виписок з церковних метрик ( 1940-1942 р.р.) дідусем Іваном Макарою та бабкою Лаврою Макара (Павлишинець) до третього покоління.
11. Володимир Задорожний., Володимир Фенич. – Андрій Бачинський – церковний діяч. – «Срібна Земля». – 1993 – 12 листопада.
 12. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том І: Ієрархічне оформлення. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 232 с.
13. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.
14. Потушняк Федір Михайлович. - Я і безконечність (Нариси історії філософії Закарпаття). - Упоряд. та післямова Р. Офіцинського. - Ужгород: Ґражда, 2003. — 127 с.
15. Лариса Подоляк. Невідомі люди з відомими прізвищами священики Ромжа та Бачинські. - “Старий Замок”. 2001. – 23 серпня, 30 серпня.
16. Лариса Подоляк. Великі злочини мовчать. - “Старий Замок”. 2001. – 8 листопада.
17. Йосип Долинич. Династія сільських учителів і її достойний продовжувач. – «Вісті Свалявщини». – 2003. – 23 серпня.
18. Євменій Сабов. Хрестоматія церковно-славянських и угро-рускихъ літературних памятников с прибавленим угроруских народних сказок на подлинных наречиях. «Книгопечатный фондъ епархии Мукачевской». - Унгвар. - 1893. - 232с.
19. Георгий Геровский. Язык Подкарпатской Руси. - Москва.- 1995. - 90с.
20. Документи свідчать. - А.І.Гайдош. - Ужгород: «Карпати». – 1985 – 160 с.
21.  Павло Чучка. Ужгородська гімназія. Історія, матеріали, спогади.– Ужгород. «СП ТОВ ПоліПрінт». – 2001. -269 с.
22. Олександр Духнович. Вибрані твори. - Упоряд. та післямова Д.М Федаки - Ужгород – «Видавництво «Закарпаття» 2003. – 328 с.
23. Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Т.ІV. – Ужгород – «Видавництво «Закарпаття». 2003. – 567 с.
24. Василь Федака. Народний футбол. – «Закарпатська правда». – 1990. – 11 січня.
25. Панас К. Історія Української Церкви. – Львів: НВП «Трансітех». – 1992. – 160 с.
26. Інтернет сайт «Вікіпедія». - http://uk.wikipedia.org/
27. Інтернет сайт «Карпатінфо» - http://www.karpatinfo.net.ua/

28. Данилюк Д. Іоанн Пастелій – предтеча закарпатської історіографії // Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Т.5. – Ужгород, 1999. – С. 5-16.

 29. Мишанич О.В. Карпати нас не розлучать. Ужгород. – «Срібна Земля». – 1993. – 282 с

30. Михайло Терлецький. Чин роду Драго-сасів - Львів. – «Центр Європи». – 2007. -280 ст. -54 іл.

31.  A Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegyéhez tartozó parókiákon működő lekkészek névsora a legrégebbi időktől 1949-ig.// Bendász István. Részletek a Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegye történetéből.- Ungvár, 1999.- 265-266 old.

32. Ligęza (Legeza) család története -  http://www.ritamate.hu/legeza/

33. Ігор Смуток. Бачинські гербу САС ХVI – на початку ХVІІ ст.. Генеалогічні записки. – Львів, 2010. – Вип. 8 (нової серії 2).

34. Подкарпатская Русь за годы 1919-1936. - Ужгород: Вид. ПП «Повч Р.М.», 2007. – 114 с.

35. Энциклопедия Подкарпатской Руси / Составитель и главный редактор Иван Поп. - Ужгород: Вид. ПП «Повч Р.М.», 2006. – 412 с.

36. Поп Дмитрий, Поп Iван. Iсторiя Подкарпатскої Руси. - Ужгород: Видруковано у приватнiй друкарнi Романа Повча, 2005. – 264 с.

37. Токар Маріан. Политичні партії Закарпаття в умовах багаторатійності (1919-1939). - Ужгород: Видавництво ПП Басараб М.М. «Наш рiдний край», 2006. – 380 с.

38. Іван Бачинський. Музи Мирослава Чайковського. – Перечин. - «Народне слово». -2009. – 14 лютого.

39. Іван Бачинський. Єпископ Юлій  Фірцак. – Ужгород. - «Благовісник». -2008. –  травень. -  червень.

40. Іван Бачинський. Історико - генеалогічне дерево  родини Бачинських. – Ужгород. - «Благовісник». -2010. –  січень.

41. Іван Бачинський. У Мішкольці буде пам’ятник єпископу Андрею Бачинському. – Ужгород. - «Благовісник». -2010. –  серпень.

42. Іван Бачинський. Просвітителі Перечинщини. – Ужгород. - «Благовісник». -2009. –  серпень. – жовтень.

43. Даниїл Бендас. Єпископ Андрей Бачинський. – Ужгород. - «Благовісник». – 2009. -2010.

44.  о. Бендас С. П’ять років за колючим дротом : щоденник священика, написаний в ГУЛАЗі / С. М. Бендас. — Ужгород : Карпати, 2008. — 264 с

45. Іван Бачинський. Поділ Мукачівської греко-католицької єпархії на архідияконати.// Історичний ракурс.  – Ужгород. - «Благовісник». -2011. –  листопад.

46. Вегеш М., Токар М. Карпато-Українське державотворення. – Ужгород: Видавництво УжНУ «Говерла», 209. – 563 с.
47.Деятельность Общества им. А. Духновича 1922-1926. под редакцией д-ра С.А. Фенцика. – Ужгород: типография «Школьная помоч». – 1926. - 130 с.
48. Bendász István – Bendász Dániel. Helytállás és tanuságtétel. A Munrfcsi Görög Katolikus Egyházmrgye hitvalló és meghurcolt papjai. – Kariosz Kiadó.- Budapest, 2014. – 148 – 152 old.
49. А. Грін. Стефан Фенцик и музыкальная жизнь Подкарпатської Руси у I половині ХХ ст.- Будапешт. – «Русинський альманах». – 2007.
50. Марина В.В. Закарпатская Украина (Подкарпатская руси) вполитике Бенеша и Сталина. 1939-1945гг.М.: Новий хронограф, 2003. – 304 с.
51. Ласло Пушкаш. Процес беатифікації мучеників Мукачівської греко-католицької єпархії. Др. Стефан Фенцик. . – Ужгород. - «Благовісник». -2006. – грудень